.
Субота, 24.06.2017, 12:24 Вітаю Вас Гость | RSS Головна | Реєстрація | Вхід
Підзамочок замок
Підзамочок вул. Тернопільська
Підзамочок біля Стрипи
Підзамочок замок
Стрипа
Підзамочок замок взимку
Підзамочок старий
Підзамочок - мій рідний край!
pidzamochok.at.ua
Меню





Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Сьогодні нас відвідали:









Останні новини


Останні Новини
Переглядів: 579 | Дата: 06.09.2016

Останні Новини
Переглядів: 1453 | Дата: 30.09.2015

Останні Новини
Переглядів: 886 | Дата: 21.07.2015


Новини по категоріях
     Культура
  • "Українські вечорниці" (відео).
  • Різдвяний концерт.
  • Концерт до 70-річчя депортації лемків (фото).
  • Віра в молитву дуже сильна, Україна буде вільна (фото).
  • Оголошення.

  •     Село
  • Свято у Старому Замку.
  • Запрошуємо на "Свято в старому замку" (Оновлено).
  • Потрібна допомога на операцію!
  • Оголошення.
  • Ротація "по-підзамоцьки".
  •      Школа
  • Допомога нашим захисникам.
  • Випускний вечір (фото).
  • Останній дзвоник 2014 (фото).
  • Запрацював сайт Підзамочківської школи.
  • Підзамочківська школа матиме свій сайт.


  •      Футбол
  • Футбол. 3 тур. Підзамочок - Зелена 1:2.
  • 2 тур. Перша нічия.
  • Розпочався чемпіонат району.
  • Підзамочок вилетів із кубку району.
  • Кубок Микитчака закінчився.
  •      Новини від адміністрації
  • З Великоднем!
  • Христос Родився! Славімо Його!
  • Миру Вам у 2015 році!
  • Нашому сайту 3 роки!
  • Реєстрація та коментування через соцмережі.


  •      Інше
  • Сьогодні День Героїв Небесної Сотні.
  • 70 років з дня депортації кримськотатарського народу
  • Забути не маємо права!
  • Сумна річниця.
  • 565. Підтримай Українську Армію.
  • Мінічат

    200




    Наша кнопка






    Система Orphus

    Лідери сайту

    Форум
  • ГАЛЛ-СКОМОРОХ - 1168
  • киви - 625
  • Admin - 405
  • Tolja - 356
  • Dan - 128

  • Коментарі
  • Admin - 64
  • киви - 36
  • Markiza - 22
  • qw - 15
  • Роман - 12

  • Фотоальбом
  • Dan - 556
  • Admin - 211
  • Tolja - 80
  • киви - 23
  • luctbv - 8



  •    У шостому столітті в Азії тюркомовні племена об'єдналися в союз (авари) і пішли війною на Європу через територію сучасної України. Після вторгнення аварів у райони річок Дністра і Прута почалося масове переселення хорватів, які там жили, в Карпатські гори. Слов'янські племена наших предків, білих хорватів, поселились на землях, які тепер належать Польщі.
       Тут слід коротко зупинитися на тому, чому наші предки називалися «Білі Хорвати». Хорватський учений С. К. Сакач, вивчаючи іранську, китайську і турецьку космологічні системи і географічні термінології, дійшов висновку, що іранці турки та китайці називають сторони світу не за рухом сонця, а за кольорами. Чорний колір означає північ, червоний — південь, білий — захід, зелений або синій — схід. Турки ще й тепер Середземне море називають Білим морем тобто західним, на противагу Чорному морю (на півночі) і Червоному (на півдні). Такої системи колись дотримувалися й слов'яни: Біла Русь, Білі Хорвати, Білі Карпати. Наші предки хорвати впродовж віків проживали па західних українських землях, тому їх називали білі хорвати, тобто західні хорвати. Історики — дослідники стверджують, що коли мова йде про етнічне визначення населення Лемківщини, то до уваги можна брати одних тільки білих хорватів.
       Отже, племена наших предків десь у VІ — VІІ століттях поселились на землях теперішньої Польщі. На схід від них жили інші східнослов'янські племена, як дуліби, поляни і древляни, а на захід — західнослов'янські племена, такі як поляки, чехи, словаки. Київська Русь в десятому столітті розширювала свої володіння. На сході Володимир Великий (980 — 1015) поширив свою владу на Полоцьк, де вбив князя Рогволода і взяв його доньку Рогніду за жінку, а на заході він завоював і приєднав племена білих хорватів до Київського князівства в 981 році. Київська Русь в ті часи була сильною державою, а спільна мова сприяла гармонійному співіснуванню об'єднаних слов'янських племен. Найважливішою подією під час князювання Володимира Великого було прийняття християнства як єдину державну релігію у 988 році. Син Володимира Святополк (1015 — 1019) покликав свого тестя, короля Болеслава з Польщі, щоб той допоміг йому в боротьбі проти свого брата Ярослава. За це Святополк подарував Болеславові частину земель західної Галичини, тобто і Лемківщину (Лемківщина була в складі Галичини).
       У 1019 році Ярослав (1019 — 1054) переміг Святополка і Болеслава і відібрав землі, подаровані Болеславові. Ярослав Мудрий написав усі державні закони у славній «Руській Правді». Князівство він віддав шістьом своїм синам: Ізяславові, Святославові, Всеволодові, Ігореві, В'ячеславові та Ростиславові. Галичина дісталася Ростиславові. Ростислав правив до 1066 року, коли його отруїв візантійський намісник. У 1084 році, за згодою київського князя Всеволода (брата Ростислава), сини Ростислава Рюрик, Володар і Василько (1084—1124) перебрали владу над Галичиною. Ці три окремі Галицькі князівства — Перемиське, Звенигородське і Теребовлянське з'єднав у Галицьке князівство син Володаря Володимирко (1124 — 1153) зі столицею в Галичі. Ярослав Осмомисл, син Володимирка, володів Галичиною до 1187 року. Після смерті Ярослава Галичиною володів його син Володимир (1187 — 1199). Він був останній з роду Ростиславичів.
       Після смерті Володимира Ярославовича Роман Мстиславич (1199 — 1205), внук київського князя Володимира Мономаха, об'єднав Галичину і Волинь в одну державу. Після смерті Романа через малоліття його синів Данила й Василька, почалася внутрішня незгода між князями, що тривала протягом сорока років. Цю незгоду використали мадяри та поляки і захоплювали собі сусідські землі. Коли Данило підріс, він відібрав утрачені землі. У 1234 році Данило утвердився на Галицькому столі. Остання його перемога над з'єднаним військом Польщі й Угорщини сталася в 1245 році. Данило Галицький погодися на церковну унію з Римською церквою, і за це римський папа Інокентій ІV прислав йому королівську корону. Данила короновано в Дорогичині у 1253 році. Данило заснував Львів, майбутню столицю Галичини.
       Після смерті короля Данила його син Лев (1264 — 1301) став князем Галицько-Волинської держави. Як і його батько він визнав залежність від Золотої Орди і платив їй данину. Наступний володар держави Юрій (1301 — 1308), син Лева, прийняв титул короля Руси і домовився з царгородським патріархом створити окрему Галицьку митрополію в 1303 році. Після Юрія князями стали два його сини Андрій і Лев (1308 — 1325), які вміло розвивали торгівлю з західною Європою. Останнім Галицько-Волинським князем був Болеслав Тройден, який прийняв ім'я Юрій (1325 — 1340). Його отруїли бояри в 1340 році.
       Як бачимо, згідно з історією, наші предки до 1340 року жили в Українській державі. Смерть Юрія припинила існування Галицької держави. Незабаром Угорщина захопила Закарпаття, а Польща — Холмщину (1349 рік). Опісля польські і литовські армії здобули решту Галичини і Волині та приєднали їх до Польщі. Так почалося життя наших предків під польською владою. Усі землі і майно на завойованих територіях перейшли у власність до польського короля або його підданих. Більшість населення була закріпачена і мусила виконувати волю своїх панів. Справи ще більше погіршилися після Люблінської унії 1569 року. Внаслідок цієї унії ще більше українських земель відійшло під польське володіння.
       Отже до 1764 року наші предки були під польським пануванням. Коли Польща розпалася в 1764 році, то Галичина і Холмщина відійшли до Австрії, а решту українських земель забрала Росія. Галичина стала окремою провінцією Австрії під адміністрацією цісарського намісника. На відміну від Польщі, Австрія почала дбати про розвиток приєднаних земель, тому українці переживали незначне культурне, релігійне і господарське відродження. У цей час був заснований університет у Львові (1784 р.), перші публікації на українській мові (1837 р.) та скасування панщини 16 травня 1848 року. Але в 1850 році австрійська влада скасувала Конституцію і протягом десяти наступних років багато українських діячів потрапило в тюрми як вороги уряду.
       У 1867 році австрійський уряд передав адміністрування Галичини полякам. Це сповільнило культурний розвиток народу, що тривало до 1914 року. А першого серпня 1914 року почалася війна між Австрією і Росією. Протягом наступних чотирьох років війна завдала жахливих спустошень. 1 листопада 1918 року війна закінчилася. Таким чином, з 1765 року по 1918 рік наші діди і прадіди жили під Австрією. Після війни Польща з допомогою Антанти захопила Лемківщину. Перемир'я закінчилося тим, що Рада Амбасадорів у Парижі 15 березня 1923 року признала Лемківщину, Холмщину і Підляшшя польськими з умовою надання автономії для цих територій. Лемки знали заздалегідь, що Польща не надасть обіцяної автономії. Навпаки, Польща намагалася репресіями і терором придушити національний, культурний і господарський розвиток Лемківських земель. Протести українських політичних організацій не мали успіху. А коли виникли таємні організації, то і поліція, і військо польське суворо карали населення. Провідні діячі були ув'язнені та ізольовані в кримінальному таборі „Береза Картузька". Треба сказати, що Польща перша запровадила концентраційні табори і що українці були першими в'язнями в концтаборі „Береза Картузька".
       Освіта також дуже потерпіла. Частину українських шкіл переведено на польську мову, а деякі — на двомовне навчання. В університети допускалось 90 процентів поляків і тільки 10 процентів українців та євреїв. Вбачаючи силу опору українського народу в їхній релігії, польський уряд почав нищити церкви.
       Таке становище було до початку Другої світової війни. Німецько-Польська війна, що почалася 1 вересня 1939 року, тривала всього три тижні і закінчилася тим, що Лемківщина і частина Підляшшя опинилися під німецькою окупацією.
       22 червня 1941 року почалася Німецько-Рядянська війна. Німці швидко просунулися на схід і захопили решту українських земель. Під час окупації німці виловлювали євреїв і висилали їх до концтаборів. Вони також виловлювали молодих чоловіків і жінок і відсилали їх до Німеччини на роботу. Ці акції німців створили тертя між населенням і окупантами. І це, видно, також посприяло тому, що вже восени 1944 року фронт повернувся і майже всі українські землі були звільнені Радянськими військами.



       Отже, згідно з історією, наші предки (лемки) на своїх землях жили в Українській державі 360 років, під польським пануванням 420 років та під австрійським — 150 років. Таким чином, лемки на своїх землях жили більше тисячі років.

       І ось 9 вересня 1944 року в Любліні Польща підписала з Радянською Україною договір про взаємний обмін, тобто переселення поляків з України в Польщу, а етнічних українців з Польщі в Україну. Так почалася найбільш трагічна сторінка в історії лемків і їх краю. Необхідно сказати, що поляки з Галичини виїжджали добровільно, бо не мали тут глибокого коріння, а лемки залишали свою прадідівську землю, Батьківщину, на якій жили більше тисячі років. В кінці 1944 року, особливо в Підляшші і Надсянні, банди польських шовіністів нападали на українські села і змушували людей залишати свої домівки. Перші ешелони з переселенцями були відправлені в Україну 15 жовтня 1944 року. Евакуація мала бути завершена до 1 лютого 1945 року. Але згодом термін було продовжено до 1 листопада, а потім до 1 грудня 1945 року. Фактично, евакуація лемків в Україну закінчилася в грудні 1946 року.
       Приблизно дві третини українського населення було депортовано на схід. Точну кількість переселенців встановити важко, бо ті, що точно знають, не оприлюднюють достовірних даних. Польські джерела повідомляють, що на час евакуації в Польщі було 1,062 млн. осіб українського походження. Вони також кажуть, що 700 тис. вивезено до Української РСР, а 362 тис. залишилося в Польщі. Радянські джерела повідомляють, що з Польщі прибуло 482,8 тис. осіб, а Український Історичний Журнал твердить, що було прийнято тільки 385,7 тис. емігрантів. Знову ж Польща, яка твердила, що 362 тис. осіб українського походження залишилося в Польщі, подає статистику, що всього 180 тис. українців тепер знаходяться в Польщі. Якщо все порівняти, то з обох боків кордону бракує багато тисяч людей.
       Наступне лихоліття для наших людей розпочалося у 1947 році. 29 березня цього року Політбюро ЦК ПРП прийняло рішення провести акцію „Вісла", згідно якої всі залишки українців мали бути виселені на північні й західні землі Польщі. Ці землі були відібрані у Німеччини. 28 квітня 1947 року о четвертій годині ранку почалася акція „Вісла". 28 — 29 квітня на засіданні Пленарної Конференції єпископату Польщі Примас Польщі Кардинал Август Гльонд повідомляє, що Святіший Отець іменував його делегатом для церков східного обряду в Польщі — Греко-Католицької і Вірменської. Просить польських владик, щоб з великою розсудливістю і гідністю ставилися до греко-католиків, щоб не допускали ліквідації церков. Також просить, щоб з українських церков не забирали іконостасів. 29 квітня зі станції Куляшне від'їжджає перший транспорт з виселенцями. Це мешканці Должиці Сяніцького повіту. 9 травня з Освєнціма до концтабору в Явожині прибуває перша група українців. 22 травня у лісі біля Лішної Сяніцького повіту розстріляно у збірній екзекуції першу групу І9 українців, засуджених на смерть Військовим судом Оперативної групи „Вісла". 6 липня виданий наказ командування ОГ „Вісла" № 006 про створення спеціальних військових "Grup Kontrolnych", завданням яких є перевірити ще раз кожну виселену місцевість у пошуках українців. 29 липня закінчує свою діяльність Оперативна група „Вісла". Її завдання переймає Оперативна група Краківської округи. Заради справедливості слід відмітити, що ця акція не була такою жорстокою, як депортація наших людей на схід — до Радянського Союзу (в Україну). Людям дозволяли протягом 24 — 48 годин спакувати своє майно і підготуватися до від’їзду. Потім їх везли залізницею до західних земель Польщі під німецький кордон. Акція «Вісла» тривала майже цілий рік, але більшість населення було перевезено за перших три місяці. Господарі тут отримували клаптик землі та господарські забудови, які завжди були в поганому стані. Добрі господарства вже розібрали поляки, яких Польща репатріювала з Росії й України.
       Щоб українські родини не могли спілкуватися між собою, їх поселяли так, щоб в одному районі було не більше трьох родин. Наприклад, в Ольштинському воєводстві переселяли ще раз, бо було забагато українських родин в одному районі. Внаслідок акції „Вісла" у 1947 році було депортовано на північні й західні землі Польщі (під німецький кордон) приблизно 150 тисяч осіб українського походження. Сьогодні ці люди порозкидані по цілій Польщі. Їх продовжують підозрювати. Польський уряд контролює їхній релігійний, політичний та національний розвиток.
       Одначе, всі, або майже всі, депортовані лемки при кожній можливості намагаються побувати на своїх рідних дідівських-прадідівських землях. Бо хіба можна забути батьківську хату, дерев'яну церкву, гірську невеличку річку біля самої хати і наші прекрасні гори...
       Активна русифікація всієї Лемківщини призвела до такого «замішання», що навіть багато письменників (наших лемківських) писали свої твори незрозумілою для свого народу мовою, тобто не рідною лемківською. Особливо це стосується письменників Пряшівщини. Від цього потерпіли, насамперед, самі письменники, бо свій нарід не вмів читати, а твори були не настільки майстерно написані, щоб їх читали поляки чи інші народи. Значно від цього потерпіла лемківська мова, бо вона фактично не розвивалася. Заради справедливості потрібно сказати, що під кінець своєї творчої діяльності переважна більшість письменників поверталась до своєї рідної лемківської мови. Влучно охарактеризував стан національної свідомості на Лемківщині у 30-х роках ХХ століття закарпатський поет Марко Бараболя (Іван Рознійчук) у вірші „Продукція язиков":
       Русин наш — кед так юж треба —
       Ни вкраїнець, ни москаль,
       Он унал себі из неба;
       Правда се ссть исторична!
       Нам соборности не треба!
       Наша шкіра еластична.
       Полеміка навколо національного питання лемків-русинів ведеться і тепер. Протягом останніх десятиріч ведеться публічна дискусія між професором Торонтського університету ім. Павлом Магочі і професором університету ім. Шафарика в Пряшеві п. Миколою Мушинкою щодо заполітизованого питання: чи лемки є етнографічною групою української нації, чи вони є окремим слов'янським народом (після Росії, України і Білорусії) — Карпатськими русинами. Пан Микола Мушинка дотримується поглядів, що лемки є етнографічною групою української нації, а пан Павло Магочі намагається довести, що лемки є окремим слов'янським народом — Карпатськими русинами.

         Та історія доволі переконливо доводить, що лемки є часткою української нації.

    Іван Дикий
    Ростислав Домський


       інші статті:










    Каталог веб ресурсів Тернопільщини село Тростянець Cело Мшанець, що на Теребовлянщині Каталог веб ресурсів Тернопільщини Проверка тиц Счетчик PR-CY.Rank

    Висловлені авторами думки можуть не збігатися з позицією адміністрації сайту. Відповідальність за достовірність фактів несе автор публікації.
    Будь-яке використанні матеріалів із сайту "Підзамочок - мій рідний край!" тільки при наявності посилання на pidzamochok.at.ua.
    Стрілка синя
     вверх


    Copyright studio FabWeb © 2011 - 2017 --UCOZ-- | Зробити безкоштовний сайт з uCoz