.
Понеділок, 25.09.2017, 06:32 Вітаю Вас Гость | RSS Головна | Реєстрація | Вхід
Підзамочок замок
Підзамочок вул. Тернопільська
Підзамочок біля Стрипи
Підзамочок замок
Стрипа
Підзамочок замок взимку
Підзамочок старий
Підзамочок - мій рідний край!
pidzamochok.at.ua
Меню





Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Сьогодні нас відвідали:









Останні новини


Останні Новини
Переглядів: 692 | Дата: 06.09.2016

Останні Новини
Переглядів: 1730 | Дата: 30.09.2015

Останні Новини
Переглядів: 955 | Дата: 21.07.2015


Новини по категоріях
     Культура
  • "Українські вечорниці" (відео).
  • Різдвяний концерт.
  • Концерт до 70-річчя депортації лемків (фото).
  • Віра в молитву дуже сильна, Україна буде вільна (фото).
  • Оголошення.

  •     Село
  • Свято у Старому Замку.
  • Запрошуємо на "Свято в старому замку" (Оновлено).
  • Потрібна допомога на операцію!
  • Оголошення.
  • Ротація "по-підзамоцьки".
  •      Школа
  • Допомога нашим захисникам.
  • Випускний вечір (фото).
  • Останній дзвоник 2014 (фото).
  • Запрацював сайт Підзамочківської школи.
  • Підзамочківська школа матиме свій сайт.


  •      Футбол
  • Футбол. 3 тур. Підзамочок - Зелена 1:2.
  • 2 тур. Перша нічия.
  • Розпочався чемпіонат району.
  • Підзамочок вилетів із кубку району.
  • Кубок Микитчака закінчився.
  •      Новини від адміністрації
  • З Великоднем!
  • Христос Родився! Славімо Його!
  • Миру Вам у 2015 році!
  • Нашому сайту 3 роки!
  • Реєстрація та коментування через соцмережі.


  •      Інше
  • Сьогодні День Героїв Небесної Сотні.
  • 70 років з дня депортації кримськотатарського народу
  • Забути не маємо права!
  • Сумна річниця.
  • 565. Підтримай Українську Армію.
  • Мінічат

    200




    Наша кнопка






    Система Orphus

    Лідери сайту

    Форум
  • ГАЛЛ-СКОМОРОХ - 1168
  • киви - 625
  • Admin - 405
  • Tolja - 356
  • Dan - 128

  • Коментарі
  • Admin - 64
  • киви - 36
  • Markiza - 22
  • qw - 15
  • Роман - 12

  • Фотоальбом
  • Dan - 556
  • Admin - 211
  • Tolja - 80
  • киви - 23
  • luctbv - 8

  • Головна » Статті » Історія » Людські долі...

    Спогади о. Л. Рутини

    Спогади о. Людвіка Рутини.


    Спогади Людвіка Рутини
        О. Людвік Рутина: народився 10.02.1917 в с. Підзамочок поблизу Бучача. Здавши екзамен на атестат зрілості, вступив до духовної семінарії у Львові, висвячений на священика у 1941 році. Будучи вікарієм у Баворові, пережив напади українських націоналістів. У 1945 році, як і тисячі інших поляків, був змушений покинути батьківщину в рамках так званої "репатріації". Після розпаду СРСР повернувся в 1991 році до рідного краю. Помер 10 грудня 2010 р. в м. Кендзежин-Козле (Польща).

    "Не полишимо храмів..." Баланс сумління
        Таке вже тепер життя, людина мчить, квапливо кудись жене і хутко помирає. Не кожен має стільки щастя, щоб дожити до таких літ, – тоді кожен наступний день є даром Божим. Коли життя довге, потрібен час, щоб розрахуватися із пам'яттю, підвести баланс сумління.

        Батька забрали до війська в 1914 році. Він приїжджав з фронту до матері, але остаточно повернувся з війни допіру наприкінці 1919 року, і тоді він вирішив, що ми покинемо Бучач і вернемося на своє. Своє – це означало господарство в Підзамочку, яке на самому початку I Світової війни спалили москалі. Тоді мати, дивлячись на гаснуче згарище, вирішила, що до повернення тата ми житимемо у родичів у містечку. Проте, ми час від часу перекочовували на село, бо ж треба було працювати на господарстві. Сказати: вертаємося на своє – то одне, а повернутися – щось зовсім інше, набагато важче. Вціліла тільки мурована пивниця, такий погріб для картоплі, і її нам мало вистачити замість будинку. Злидні були страшні, бракувало практично усього, починаючи від їжі та одягу, й закінчуючи місцем для сну. Мені було тоді два з половиною роки, не більше. Пам'ятаю солдатів на конях, хмари куряви, радісні вигуки, шапки на карабінах, піднятих угору: так сюди поверталася Польща. Коли пролунали перші постріли, я видерся на дах нашої пивниці, звідки було краще видно. Десь поблизу більшовики влаштували засідку. Наші зуміли прорватися, галопом, у безладі вони тікали хто куди: ніхто не загинув, тільки двоє коней втонули в трясовині. Я тоді вперше отримав прочухана за те, що не послухав батька й не сховався внизу разом із усіма. То були дуже важкі часи, годі собі то все й уявити. Дев'ятеро дітей, котрих слід нагодувати й зодягнути. Я часто хворів, тепер би сказали, що мені бракувало вітамінів, цинга, в кожному разі мені випали всі молочні зуби. На сьомому році мене узяв до Львова на виховання стрий – він не мав власних дітей, і таким чином хотів допомогти моєму батькові. Стрий працював у державній поліції, був комендантом. Я ходив до початкової школи по вулиці Леона Сапіги. На іншому боці вулиці тривало спорудження храму св. Єлизавети, ми туди бігали усім класом, тягали по цеглині на риштовання, кожен допомагав, як міг.

        Закінчивши чотири класи початкової школи, я повернувся до Бучача, на свій смітник. Тут я навчався у гуманітарній гімназії та здав екзамен на атестат зрілості, відтак вступив до Львівської семінарії.

        Останній день серпня 1939 року. Війна уже на відстані простягнутої руки. Той день я провів у товаристві групи семінаристів-однолітків на першій виправі до села Заліщики. Семінарія мала власний маєток у місцевості Ріпинці. Оточений парком площею в кілька гектарів палац, розташований між Бучачем і Язлівцем, подарувала нашій семінарії в 1932 році графиня Волянська після трагічної смерті її сина. Ми були зобов'язані в період канікул упродовж місяця перебувати в Ріпинцях. Багато моїх колег вважали це справжньою карою. То було місце, де дідько каже світові на добраніч, автентичні околиці Польщі. Дістатися туди можна було тільки після виснажливої мандрівки. Уже тоді в повітрі вчувався подих майбутньої війни, українці поводилися вороже, ходили з гордо піднятими головами. За кілька років до того в Бучацькому ліцеї була викрита таємна комуністична організація, чотирьох, чи навіть шість із моїх однокласників вигнали за порушення дисципліни. По селах діяли більшовицькі осередки, ми називали їх "чрєзвичайками" – від "чека"… Коли почалася війна, семінаристів, котрі перебували в Ріпинцях, відправили по домівках. Мені було найближче, я був майже удома. Пам'ятаю, як відпроваджував на залізничну станцію в Пишківцях колегу із села під Тернополем, той не мав відкладених грошей на зворотній квиток. Ми вже ніколи більше не побачилися. Якби я йому не позичив грошей – хто знає, може він би залишився живий. Його батьки були поляками, військовими осадниками, їх усіх перебили. Колезі відтяли косою голову.

        Совіти прийшли та запровадили свої порядки, намагалися виловлювати польських вояків, і щоб виїхати з містечка, конче був потрібен спеціальний дозвіл. Я хотів повернутися до семінарії у Львові, починався жовтень, новий семестр і шкільні заняття. Іду в сутані вулицею Бучача, раптом дорогу мені перегороджує військовий "газік", з нього вистрибує майор.

        – Людовік Рутина! – вигукує він. Ну, думаю: мені кінець. Починаю молитися.

        – Не впізнаєш? – питає, задоволено посміхаючись. Більшовик, комуніст, котрого викинули з ліцею, шкільний колега.

        – Я знаю, що це не всім до вподоби, – каже він. – Так і мусить бути. Чимось можу допомогти?

        Того ж дня я отримав дозвіл на виїзд потягом до Львова. З ним я також уже більше ніколи не побачився, він виїхав із армією. Отак, за допомогою провидіння, я опинився 4 жовтня в семінарії у Львові. У місті урядували совіти, вони відібрали нам частину семінарських приміщень, вихованці останнього року були висвячені ще восени того ж року, а наступна група – навесні 1940 року. Мій час приспів у 1941 році; 11 травня, після приміційної Служби Божої в Бучачі я став вікарієм у Баворові.

        "Тіло покійного, яке везли санами на цвинтар у Баворові, зникло з труни", – такий запис зберігся Людвік Рутина повернувся в Баворівв парафіяльних книгах. Звісно, це свідчить про труднощі, які взимку справляла дорога, бо замерзлий на крижину труп врешті знайшли та поховали. Інша річ, що везли його з Тернополя, який був у ті далекі часи усього лиш осадою і належав до парафії Баворова. Звідси випливає, що колись то було значне містечко, з давніми традиціями, саме тут у 1589 році польське військо перемогло татар. Час позбавив це невелике містечко, яке володіло купецькими привілеями та жило завдяки торгівлі, ваги і перетворив на село. Поляки становили лише частину мешканців. Саме там я почав вивчати українську мову, хоча тоді ще не використовували цього терміну, навіть у шкільних атестатах було написано: "руська" мова. В Підзамочку, де я виріс, був лише один українець, спеціально запрошений туди коваль. Молитися він ходив до греко-католицької церкви, Різдво у них припадає на два тижні пізніше, ніж у нас. Коли хлопці ходили колядувати, то звісно ж, зайшли і до нього, а він каже: "Мій Господь Бог ще не народився". Ті йому на це рішуче: "А наш уже тримає голівку". Він був старостою за німців, навіть коли почався бандитизм і напади, й тоді втримався, виїхав із усіма до Польщі, він був чесним чоловіком.

        "Душохват". Українці називали баворівського пароха, отця Кароля Процика, крадієм душ. Окрім церковних обов'язків, а він служив отцем каноніком, парох був також громадським діячем, ангажувався у розмаїті справи жителів цієї парафії. Завдяки цьому він втішався великою симпатією, його запрошували на сімейні торжества і поважали не тільки серед своїх. Особливо багато доброго він робив для українського населення. Він захищав їх, рятував із різних скрут, клопотав за них перед владою. Він зумів, вивчаючи парафіяльні книги, довести польське коріння частини з них, документально довести шляхетський родовід, походження від Конопніцьких, Жевуських...

        На його іменини, які припадали на 4 листопада, приходили делегації із довколишніх сіл, приїжджали бричками державні урядовці, серед гостей бував навіть депутат Янковський15. Я вже навіть не кажу про наших парафіян, а під нашою опікою перебували п'ять каплиць і кілька цвинтарів, розкиданих на значній території.

        Пароха убили 2 листопада 1943 року, за два дні до іменин, на Всіх Святих. Я відправив ранкову службу, потім поїхав до сусідньої церкви та на цвинтар. Парох учинив так само, лишень поїхав у інший бік. Ми зустрілися допіру надвечір, за вечерею. Якийсь чоловік прийшов із села разом із органістом, казав, що має на продаж пас для молотарки. Нападники вже чекали під дверима, коли той вийде. Вони увірвалися через кухню до їдальні, убили пострілом із карабіна органіста, схопили пароха. Я вбирався в сусідній кімнаті, почув гук пострілу, замкнув двері на засув, вистрибнув у вікно. Нападники кинули мені услід гранату, яка впала мені під ноги, але не вибухнула. Я утік. Я чув вигуки пароха, котрого нападники зв'язали, кинули на підводу та поїхали. Пізніше, вже на подвір'ї я знайшов складного ножа, якого парох завжди носив у кишені. Невідомо, куди саме його відвезли. Ще довго знаходили людські кістки, закопані в лісі чи сховані під купою гною. Часто годі було ідентифікувати убитого, порубаного, без голови, без рук, перетятого пилою навпіл. Тіло мого першого пароха так і не знайшли, він зник без сліду, і ми не знаємо, де він спочиває.

        Після того, як фронт пересунувся далі, а ці терени зайняли більшовики, виникли "Істрєбітєльниє батальйони", себто "винищувальні батальйони"16. Траплялися сутички та бої з бандами. Влада умивала руки. "Воєнкомат" лише дозволив створити серед польського населення по селах озброєні загони самооборони. У нашому батальйоні служили хлопці з Баворова, Застав’ я, Скоморохів, Смолянки. Інші села – Грабовець, Білоскірка і Застінка – мали власні дружини самооборони. Командували цим посполитим рушенням більшовицькі комісари, а це ще більше загострювало взаємну ворожість. Комісари використовували ці дружини як резерв під час облав на бандерівців. Вони давали нашим хлопцям по п'ять набоїв на карабін і казали воювати із озброєними до зубів бандитами, які не вагалися ні перед чим. Але насправді ми були клопотом: жодна зі сторін нас тут не хотіла бачити. У березні 1945 року знову відбулися сутички, загинули кілька наших. Гадаю, йшлося саме про те, щоб нас залякати. Влада поставила нам ультиматум: визначена дата, ми мусимо виїхати, бо нам на цьому терені не гарантують захисту. Після смерті пароха й до самого від’ їзду в травні 1945 року я виконував обов’ язки адміністратора парафії. Я їздив церквами, правив служби Божі, хрестив дітей, давав шлюби, ховав покійних. Мене шукали, я мав свої криївки, але як довго можна щось утримувати в таємниці? Я ночував у пивниці, взимку спав на церковній вежі в тридцятиградусний мороз. Я навіть облаштував собі тимчасове ложе для сну під трубами органу. Через тиждень хтось звернув мені увагу, що пів села чує моє хропіння, так добре резонували труби.

        Баланс сумління. Не можна нічого узагальнювати, кажучи: ви українці, ви євреї, поляки. Не існує таких загальних істин. Психози минулого, підсичувані пропагандою, народилися зі страху, прагнення помсти. Таке ж це відразливе. На поверхню видобували усе найгірше, щоб поділяти, налаштовувати одних проти інших. Більшовики досконало опанували це мистецтво. Але ж траплялися і людяні комуністи, й нікчемні поляки, котрі зраджували та доносили, німці, котрі допомагали іншим рятувати життя, українці, котрі вбивали, й ті, котрі ще досі отримують із Польщі листи з подякою за допомогу. Був такий німець із Ополе, на прізвище, наскільки пам’ятаю, Пец, той чоловік керував адміністрацією в Бучачі, він заслуговує на повагу та вдячність. Але були й такі нечестиві, хто вбивав задля розваги. Про те, що німці тут чинили з євреями, – це несосвітенні історії, жахливі речі. А українські банди? Було таке село, якихось десять кілометрів від міста, Пузьніки, від якого не залишилося й сліду, навіть фундамент церкви розібрали, мешкали там дев'ятсот осіб, а залишилися тільки здичавілі фруктові дерева. Ніхто не врятувався.

        Це той один бік. Проте, є й інший. Завжди на цих землях були кращі й гірші. І були священики римо-католицькі та священики православні18. Ці релігійні поділи накладалися на національні, що також мало свій вплив. Неправда, що школа була закрита для українців, учитися міг кожен. Але не кожен міг зробити кар’ єру на державній службі, в судовій системі, армії та поліції. Вищі, відповідальні посади були зарезервовані для поляків. Так само, як і земельні наділи, які після парцеляції потрапляли у власність військових осадників, родин офіцерів. Коли почалися терористичні акти, підпали скирт збіжжя, для пацифікації були скеровані військові підрозділи із Познанського воєводства19. Молоді вояки не знали ні мови, ні менталітету людей, котрі тут жили. Винуватці повтікали, а побоїв скуштували ті, хто залишився. Уся кара дісталася порядним і невинним. То була ще одна крапля гіркоти в цій чаші. Якщо влада дозволила збудувати в Бучачі бібліотеку та український дім "Просвіти", то чому не реагувала, коли молодики зі "Стшельца" ночами перевертали риштовання та руйнували стіни, або нападали на українських хлопців із "Січі" та "Лугу", котрі поверталися із занять початкової військової підготовки. З них глузували, шарпали їх за вишиті сорочки, ламали їхні дерев'яні карабіни, зривали гарасівки. "Ви нам стрічки – ми вам горло", – ці слова легко лунали в гніві. За все це хтось інший пізніше заплатив життям. Іноді люди дозволяли собі занадто багато. То був інший бік. Все за принципом "поділяй і володарюй".

        Ми тікали від бандитів усі гуртом, усі наші, спершу до Тернополя, потім на захід, до Польщі. Урозсип ми пішли щойно тоді, коли відчули себе в безпеці. Вже на польському боці. У червні в Забжі відбулося розблокування, нас скерували до Прудніка-Нойштата. Пізніше були Мешковиці, Родзічка, Нешкаловичі – загалом тринадцять років. І треба було вирушати до Кендзежина Козля, там мій попередник – таких називали "отцями-патріотами", отримав дозвіл на будівництво церкви поблизу судноремонтного заводу. Він втішався підтримкою у влади, але не в пастви. Я прийшов на цей прихід у 1958 році, через рік, восени, був освячений новий храм. І отак у різних місцях минули на службі Богові наступні понад тридцять років.

        Коли ми виїжджали в 1945 році усією громадою, то були певні, що рятуємо таким чином життя. Ми забрали усе, що можна бути забрати: інвентар, господарське обладнання, домашнє начиння, інструменти. Того було небагато.
        Через сорок п'ять років я повернувся сам.

        "Прагнучи мати всі три хрести Потоцьких із Піляви / Дім Хрестовий він спорудив для Божої прослави", – такий напис умістив на порталі Миколай Базилій Потоцький, засновник парафіяльної церкви Успіння Пресвятої Діви Марії в Бучачі. Совєтська влада після вигнання польського населення в 1945 році влаштувала в цій церкві комору, крізь головний вхід усередину в’ їжджали запряжені кіньми хури. Зібране збіжжя тут зберігали, доки не почав протікати дах, а пізніше церкву перетворили на склад промислових товарів. Поступове руйнування змусило совітів ліквідувати склад, відтак у храмі постановили влаштувати котельню. Дзвіницю знесли, на прицерковному цвинтарі закопали нафтові резервуари, в церковній крипті встановили гігантські печі, а поруч із західною стіною змонтували сталевий комин. Під час цих робіт із церковного підземелля викинули труни з прахом Потоцьких. 20 серпня 1991 року відбулося повторне освячення церкви. В урочистості узяв участь о. єпископ Маркіян Трофим’ як. Храм повернули. Проте котельня в підвалі залишилася – завдяки їй відбувається огрівання усього місто. Пізніше систему переробили, до печі підвели газ, а через якихось два роки стався вибух, сусідня кам’яниця злетіла в повітря, загинули кілька Богу духа винних людей. І тоді влада нарешті втямила, що час братися за розум...

        Можна було б запитати, що у мене на сумлінні? Мабуть, я міг би зробити більше. Але то вже не Людвік Рутинанаша справа, не людська, Бог це розсудить. Ніщо з того, що мені вдалося зробити, не є моєю заслугою, у мене, як у людини, не було таких можливостей. Я відновив храм у Трибухівцях – його перетворили на шкільний спортзал, аж врешті він перетворився на руїну. Завдяки Божій допомозі мені пощастило знайти оригінальний дубовий вівтар, який пролежав у курнику 50 років. І образ із головного вівтаря, захований на горищі. Про що я шкодую? Під час освячення церкви мене носили на стільці, бо я цілком втратив здатність стояти. В моєму списку відновлених храмів – Золотий Потік, де в церкві діяв кінотеатр і будинок культури. А ще Порохова, Куропатники, Устя-Зелене, Тернопіль. Або хоча та церква в Старих Петликівцях, яку зрівняли з землею, коли так проходив фронт. Майже нічого від неї не залишилося.

        Я пам'ятаю той храм ще зі шкільних років, ми туди ходили як члени Конгрегації Діви Марії. І вдалося, хоча на це пішло два роки важкої праці, а тепер ми маємо чудову церкву. І на цьому список не закінчується, я тут не згадую про каплиці, проекти, які оце втілюються, цвинтарі...

        Вікарій, адміністратор, парафіяльний священик, канонік, прелат, апостольський протонотар, декан – отакі коралі моїх чоток. Маю пенсію, постійно зареєстрований у будинку для священиків-пенсіонерів у Ополе. Я виїжджав звідси священиком, повернувся туристом. То був інстинкт, туга, подібна до тієї, що змушує перелітних птахів повертатися. Спершу нас було троє на території цілого воєводства. На запрошення я міг тут перебувати тридцять днів, отож, щоб не давати владі підстав для депортації, я щомісяця мандрував до кордону. Пішки переходив на польський бік: туди й назад. Моє повертання я почав у березні в Кременці, далі був Тернопіль, де я відправляв служби Божі в помешканнях, Чортків, Борщів, і, нарешті, рідний мій Бучач. Першу службу в зруйнованій церкві я відправив 20 липня 1991 року, за місяць до її урочистого посвячення...

        Іноді мене запитують, як багато ми тут маємо поляків?

        От, іноді хтось приходить і каже: "Я поляк". Тоді я запитую: "Який ти поляк? Прізвище маєш Людвік Рутинаукраїнське, навіть якщо ти того не хотів, тобі його змінили, ім'я маєш українське, розмовляєш українською, польською не вмієш навіть "Отче наш" прочитати... Та навіть якби ти був поляком, то тебе би тут не залишили... Тож який із тебе поляк?" У процесії на свято Божого Тіла брали участь тридцять осіб. Чотири хрещення за шістнадцять років.

        Навіщо мені знати прізвище, національність, релігію? Я йду – це мій життєвий принцип. Якщо інша людина виходить назустріч, то прочиняє двері й запрошує.

        Вона така ж дитина, народжена жінкою, і так само смертна, вона мені брат.

        Таким чином я заточив велике коло. Всередині того кола, мить за миттю – усе моє життя, починаючи від 10 лютого 1917 року, коли я прийшов на світ, і досі, понад дев'яносто років.

        Чи можна було сподіватися того, що ми маємо нині? Чи двадцять років тому хтось міг подумати, що я тут, на українській землі, працюватиму пастирем?

        Я дякую Богові, що зміг повернутися туди, де народився, на береги Стрипи. Спасибі за те, що нарешті повернувся сюди, у вихідну точку.

    Войцех Пестка "До побачення в пеклі." 2012 - Астролябія

       інші статті:
    Помилка в тексті? Виділи її мишкою та натисни Ctrl+Enter.



    Категорія: Людські долі... | Додав: Admin (28.03.2014)
    Переглядів: 1853 | Теги: о. Людвік Рутина, видатні дюди Підзамочка, спогади | Рейтинг: 5.0/1
    Всього коментарів: 0
    avatar




    Каталог веб ресурсів Тернопільщини село Тростянець Cело Мшанець, що на Теребовлянщині Каталог веб ресурсів Тернопільщини Проверка тиц Счетчик PR-CY.Rank

    Висловлені авторами думки можуть не збігатися з позицією адміністрації сайту. Відповідальність за достовірність фактів несе автор публікації.
    Будь-яке використанні матеріалів із сайту "Підзамочок - мій рідний край!" тільки при наявності посилання на pidzamochok.at.ua.
    Стрілка синя
     вверх


    Copyright studio FabWeb © 2011 - 2017 --UCOZ-- | Зробити безкоштовний сайт з uCoz